МузПростір

Театр і кіно – здавалося б, це надто різні та непоєднувані гілки мистецтва. Менше з тим, якщо їх поєднати виходить досить цікавий симбіоз. Особливо якщо наскрізним мотивом крізь них проходить Джаз.

Актор, режисер і композитор моноспектаклю «1900. Хороша історія» – у всіх цих ролях показав себе публіці київський джазовий піаніст Майк Кауфман-Портніков. Вистава ставилася за мотивами п’єси Алессандро Баррікко. На імпровізованій сцені мінімум світла, рояль та вішак з одягом. На екрані, що розташувався за театральною дією, – монтаж із шматків фільму «Легенда про піаніста» та фотографій Майка. Це поєднання видається надзвичайно органічним, вже потім київський гість пояснить аудиторії: – Коли я вперше побачив фільм «Легенда про піаніста. 1900», я зрозумів, що це про мене, – розповідає Майк Кауфман-Портніков. – Цей фільм – моє життя, просто хтось переніс його у 1900 рік, а мене зіграв Тім Рот (Tim Roth, англійський актор і режисер). Я не хочу, щоб моноспектакль і фільм порівнювали. Хоч в них і однакова сюжетна канва, але способи подачі абсолютно різні. Гасне світло, лише три невеликі лампи освітлюють піаніста. Глядачів заворожують перші акорди джазу. Спочатку це плавні ритми, підсвідомо відчуваєш, що ти сам опинився на кораблі, а мелодія – це хвилі, які ритмічно б’ються об борт лайнера. І ось починається історія простого хлопця, який народився і помер на кораблі «Вірджинія», який не міг грати джаз, якщо під його п’ятою точкою не хлюпотів океан. Легенда 1900-го, розказана другом піаніста-віртуоза, якого і грає Майк Кауфман-Портніков. Здається, що цей невеликого зросту чоловік заповнює всю сцену. Ось він по центру, біля мікрофона, і одразу по тембру його голосу зрозуміло, хто зараз буде говорити вустами Майка – чи сам 1900-ий, чи його друг, чи хтось іще. Ось він біля вішака з одягом з краю сцени, обмінює свій білий піджак на чорний, а глядач відчуває перші нотки трагізму. Ось він з іншого краю сцени за роялем, гіпнотизує глядачів своєю атмосферною музикою. Саме ці вставки надали моноспектаклю об’єму, живості, навіть певної духовної пульсації, на відміну від фільму, який хоч і є прекрасним прикладом кінематографії, та все ж сприймався після вистави плоско. – Ми бачимо як розгортаються дії моноспектаклю тут і тепер, – ділиться своїми думками Майк Портніков, – складається враження, що ти спостерігаєш за окремо взятим життям безпосередньо зсередини, а от фільм ми переглядаємо дистанційно. Можливо, тому виникає різниця у сприйнятті. Моноспектакль стає не тільки частиною життя, яку ми спостерігаємо, він робить своїх глядачів його безпосередніми учасниками. Коли Майк Кауфман-Портніков, використовуючи частину з фільму «Легенда про піаніста», розповідає про людей, яких він бачить на палубі корабля, він дивиться в зал. Чи варто казати про те, що далекі нам герої враз олюднюються, раптово набираючи рис нас самих, або тих, хто сидить поруч? Магія? Та ні, це просто ще одна легенда за роялем. Такий інтерактив викликає душевні зрушення у відвідувачів, у багатьох на очах можна помітити сльози. І враз ви розумієте, що тут розгортається не тільки легенда 1900-того, перед вашими очима живе нова джазова легенда – легенда сучасного. Вони настільки тісно між собою переплітаються, що вже й не відрізниш де хто. А може, це і справді одна особа, якій варто було пройти крізь віки, щоб сказати про себе знову. І знову джазом. До речі, вперше я бачу людину, що одночасно грає на двох інструментах, обидва клавішні, один із яких рояль, де не обійтися без двох рук! Та від цього звук не стає гіршим, а навпаки, більш наповненим. Все на світі має свій початок і свій кінець. Легенда 1900-того теж закінчується. Фінал зовсім не оптимістичний – помирає головний герой під надривні звуки рояля, а потім вибухи (нарізка звуків із фільму). Повільно гасне світло на сцені. Момент істини. Момент тиші. І бурхливі овації. І не варто сумувати, адже як казав 1900-ий «Не все втрачено і життя не скінчилося, поки у тебе є гарна історія і друг, якому її можна розповісти».