МузПростір

Уже другу годину сидячи в офісі відомого київського банку, я слухав вірші, і редакційне завдання було безнадійно провалено. Вірші мені подобалися, але новопризначений голова концерну «Укрспирт» Олексій Савченко, власник відомої фінансово-промислової групи, поспілкуватися так і не вийшов. Замість нього я записував інтерв’ю зі співаком, музикантом, який у свої 32 роки зовсім не цікавиться бізнесом і політикою, а весь час говорить тільки про ноти, концерти, вірші й аранжування. Це був Олексій Савченко — але зовсім інша людина. Людина, яка, перебуваючи, здавалося б, на вершині фінансової та політичної кар’єри, поглянула на своє життя інакше. І ця надзвичайна переміна в душі видалася нам не менш гідною інтерв’ю, ніж складні хитросплетіння державної влади.

— 11 січня в дружини моєї день народження, я вирішив подарувати їй пісню. І от два роки тому я зайшов до друга — композитора і продюсера Олександра Яременка. Він дав мені пісню, я спробував заспівати... Виявилося, можливості в мене — як у всіх. Тепер займаюся тільки музикою, щодня по шість-вісім годин: сольфеджіо, вокал, репетиції, робота в колективі. І щодня пишу вірші. Точніше, не пишу, а записую — я тільки конспектую, а слова приходять самі собою, без найменших зусиль, звідкілясь зверху... ? Олексію, розкажіть про ваші творчі плани. Напевно, за статусом саме про це вас тепер слід питати насамперед? — Мені не цікаво робити те, що належить за статусом. У мене немає статусу. В мене є сім’я, музика, дім, а статусу вже немає. І це найбільше задоволення, яке я можу собі тепер дозволити. Мене багато хто просить про інтерв’ю, але я цього не хочу. Інтерв’ю — це теж статус. З вами спілкуюся тому, що хочу пояснити людям мої дії — адже багато хто досі не може повірити, що я справді пішов з бізнесу і політики, справді не хочу купувати заводів, банків, не хочу бути депутатом, міністром, ким завгодно ще. Музика для мене — це не хобі, це робота, якій я повністю віддаюся. Мені дуже ніяково перед людьми, які приходять до мене в приймальню з проектами, чогось чекають, сподіваються, а я маю їм укотре пояснювати — не гайте часу. Кілька днів тому на мого друга вийшли шановані бізнесмени, кажуть, мовляв, давайте зробимо спільний проект по одному великому банку, нехай Савченко очолить, ми його фінансово «замотивуємо». А він їм відповідає: «Хлопці, замотивувати Савченка фінансами у вас не вийде. Спробуйте подарувати йому гарну пісню, тоді він вам зробить усе безплатно». Нещодавно ми з командою завершили роботу над дебютним альбомом — «№1». За ім’ям «Олексій Савченко» стоїть спільна праця групи творчих людей. Плануємо на підтримку альбому провести концертний тур — протягом півроку виступимо на сценах як мінімум 72 міст нашої країни. Ми вже давали концерти в Ужгороді, Чернігові, Києві, Луганську, Севастополі, Сумах, Харкові... У нас багато музики і віршів пишуть у колективі, тому ми вирішили поміняти програму. Залишаємо кілька найбільш уподобаних пісень. Це «Випробування поразкою», «Самотність», «Люди моляться», а всі інші будуть нові... Питання — як їх зібрати? Разом із музикантами ми повинні відтворити один звук — гарний, злагоджений, зіграний, хороший. Працюємо щодня. ? Навіщо вам такий масштаб — відразу 72 міста? — Ми порахували всі міста, де є можливість виступати з технічного погляду. Щодо квитків — не знаю. Особисто я не хочу робити з цього бізнес. Маю можливість організувати й безплатні концерти. Так, це потребує часу, так, це важко — але це моя робота. Отже, я її зроблю, і зроблю професійно. Я пишу і виконую пісні, щоб щось змінити в душі. Якщо хтось після мого концерту вийде й переосмислить цінності, або це станеться через півроку чи рік, отже, ми не даремно це зробили. Думаю, починатимемо піснею «Не зраджуй себе», а завершувати — «Життя — гра». ? Нещодавно на М1 крутили ваш перший кліп «Випробування поразкою». Ви кажете, що не збираєтеся робити зі своїх пісень комерційну історію. Але за ротацію кліпів, як відомо, у нас на ТБ усі нові виконавці платять. — Так, у нас у шоу-бізнесі все за гроші. Хочеш потрапити в ротацію — плати. Розкрутився — заробляй на корпоративах, знову вкладай у рекламу. Я не платитиму за розкручування. Якщо наші пісні щирі, якщо люди відчують у піснях душу, вони стануть популярними незалежно від будь-якої ротації. Я вдячний каналу М1, який єдиний з усіх телеканалів поставив у ротацію наш кліп безплатно. Я вдячний радіо «Шансон», яке безплатно ставить в ефір наші пісні. До слова, кліп «Випробування поразкою» був знятий так: випадково в Києві я зустрів відому мені з дитинства людину — чемпіона світу з боїв без правил Олега Тактарова, який став досить популярним актором у СНД і Голлівуді. Запропонував Олегові знятися в кліпі, ідея якого — допомогти сучасним хлопчакам знайти віру в себе. Тактаров погодився, і ми разом дуже швидко зробили цей кліп. Нам хотілося, щоб музика допомагала людям знайти свій шлях у житті, допомагала переборювати труднощі.

 

 

? Хотілося б зрозуміти: а що підштовхнуло вас до музики? Чому ви покинули бізнес і політику? Розкажіть, ким ви були в минулому житті? — Я не знаю, хто придумав це гучне слово, але я тепер — ЛЮДИНА. Мені більше нічого сказати. Все інше — ілюзія. ? Щоб зрозуміти, куди йде людина, треба зрозуміти, звідки вона вийшла. Ви були одним з керівників великої фінансово-промислової групи. На виборах публічно підтримували Віктора Януковича, після виборів очолили концерн «Укрспирт». Здавалося б, усе схоплено, жодних проблем, жодних конфліктів, можливості вирішувати на самому верху будь-які проблеми з владою. Тобто те, до чого багато хто прагне. І от замість заробити ще більше мільйонів, або замість вілли на Сардинії і яхти в Лондоні, де можна насолоджуватися комфортом, ви сидите кожного дня з ранку до ночі в кабінеті і студії і працюєте як професійний музикант. Як це пояснити? — Усе, що було в мене до березня цього року, це пошук себе. Завжди, коли на своєму шляху зустрічав якусь несправедливість, я переборював її. Боровся як Дон-Кіхот із вітряками. Про це не варто було б говорити... Але я твердо вирішив, що знайшов себе. Немов частинка осяяння прийшла до мене, і мені смішно, бо я розумію, яка вона мала — ця частинка. Але вона така сильна, така потужна, що в нас, наприклад, у музичному колективі, спілкуючись зі мною, всі почали писати пісні. ? Торкнімося все-таки вашої біографії. Відомо, що ви почали кар’єру в правоохоронних органах. — Що ж... Народився і виріс я в Десні Чернігівської області. Ще зі школи вирішив працювати в міліції, навчався у відповідному навчальному закладі. Готував себе — я кандидат у майстри спорту з кікбоксингу, офіцерського багатоборства та легкої атлетики. Вважаю себе патріотом своєї Батьківщини. Однією з перших я написав пісню про Україну, справжню, чоловічу. З дитинства пам’ятаю, як із гордістю слухав Гімн Радянського Союзу, і тепер так само хочу слухати про Україну. Байдуже, якою мовою — українською, російською. Щоб ці пісні по-справжньому будили в душі й серці людини патріотизм, гордість за себе і за Батьківщину. Тому в міліцію пішов свідомо в 1997 році. У 22 роки став заступником начальника відділу в міжрегіональному управлінні боротьби з організованою злочинністю. ? А детальніше? Я чув, що вас кілька разів було поранено під час виконання службових обов’язків. За яких обставин це сталося? — Та служив, як усі. Навіщо про це писати? ? У нас багато міліціонерів, які їздять на лімузинах, і уявити не можна, що вони під кулі кинуться. От і хочеться зрозуміти, за які заслуги вас у 22 роки зробили заступником начальника відділу? Це підполковницька посада. — Я працював, заводив кримінальні справи, затримував злочинців, які були в розшуку за особливо тяжкі злочини. Роботи було багато, причому непростої. У мене були хороші вчителі, і це дало змогу швидко зайняти своє місце. Я був оперативним працівником, пишався своєю професією. Розумієте, про те, що я переживав за долі людей, можна розповісти комусь наодинці. І тим людям, які були зі мною, носили ліки, допомагали вижити, — величезне спасибі. У мене постійно були якісь життєві ситуації, життя било... і слава Богу! Учило мене, загартовувало, ламало добряче. Я сутулий став, але не зламався, тримаюся. ? Ви пішли з міліції. Що спонукало до цього? — Так, пішов, бо нічого не було: ні квартири, ні машини. Жив у гуртожитку, а сім’я взагалі незрозуміло де жила. Я змушений був приходити додому в гості. Не одружувався, бо в нас грошей не було, щоб одружитися. ? Коли ви пішли з міліції? — Мені було в 2003-му 26 років. Навчався тут, у Києві, здобув другу — економічну освіту. Друг мені підказав, і я поїхав за кордон на банківські курси в Лондоні. Починав життя з нуля. Знайшов партнерів, почали займатися будівельним бізнесом. Ми придумали форму кооперативного фінансування — з допомогою внесків. Зараз це ФФС (фонд фінансування будівництва). А тоді було кооперативне інвестування, і тема була дуже актуальною. Працював у ряді банків, зокрема іноземних, у Києві і Москві, старався всього навчитися. Друг мені сказав: «Тобі треба вчитися, у тебе є жила. Тобі достатньо сказати: потрібно скопати он там, а ти вже сам знайдеш лопату. Але настане момент, коли тобі не треба буде казати: копай он там». Я схотів створити свій банк — і я його створив. У мене були партнери, ми займалися багатьма питаннями: виробництво будматеріалів, будівельний бізнес, торгівля нафтопродуктами, харчовими продуктами. ? Як вийшло, що ви пішли в політику і вас навіть розглядали як кандидата в мери Чернігова? — Вийшло банально. Чесно кажучи, щиро хотів допомогти людям, роблячи для них якісь речі. Поруч з’явилися технологи, і вони мене агітували: треба балотуватися. Марнославство в якийсь момент перемогло. Виступаючи перед людьми, я справді думав: так, треба бути мером. Але коли я вирішив стати політиком, то швидко зрозумів, що, на жаль чи на радість багатьом, у нас немає такого майданчика, куди ти приходиш і тебе об’єктивно вибирають. На жаль, ти мусиш пройти м’ясорубку. Об тебе витирають ноги, перемивають тобі кісточки. Потік бруду, який створює політика, не сумірний із результатом. Це підходить для тих, хто працює заради наживи і бруду не боїться. А якщо переможе чесна людина, їй доведеться засукати рукави, працювати, і все життя при цьому витратити на те, аби переконати когось, що вона не покидьок. Я зрозумів головне: якщо маєш щире бажання допомогти людям, не обов’язково йти в політику. Допоможи людям на своєму місці, зроби те, що тобі до снаги тепер. Коли я створив громадську організацію «За Чернігів», мене щодня довбали як долотом: створили — треба щось отримати. Ми роздавали пайки й чекали, що люди голосуватимуть. Тепер ми робимо інакше: допомагаємо тільки тим, хто сам до нас звертається, і не намагаємося осягнути неосяжне. Я нічого не прошу за цю допомогу — не збираюся в жодній ролі і будь-коли брати участь у політиці. ? Після виборів ви отримали доволі високу посаду — глави концерну «Укрспирт». Чому майже відразу її покинули? — Для когось — посада, а для мене — не посада. Коли в людини співає душа, то свідомість зайнята іншим. Чому я потрапив у владу? Тому що був ще не до кінця впевнений, чим хочу займатися. Інтенсивно займався музикою — вийшло, я спробував. У житті все спрямоване на те, щоб знайти себе і мати покій, гармонію. Тому я пішов із держслужби. Підводні камені «Укрспирту» ви знаєте? Думаю, не треба розповідати, бо це може вдарити не по одній людині. ? А що сталося? Чому раптом ви ранком прокинулися — і все: «Мені не цікавий бізнес, тільки музика». — Ситуація була така. Мене призначили. Мене представили. До мене належно ставилися. Але потім я зрозумів, що держслужба — це не моя тема в житті. Я зрозумів, що це ще один вітряк, яких я вже багато в житті переборов. Минуло кілька днів, і я всіх попередив, що йду. ? Ви не посварилися з партнерами? Як пояснити людям? Напевно, було нерозуміння? — Посварилися, так. Але краще відразу відкрити справжнє обличчя людини, ніж жити все життя з нею і на схилі літ зрозуміти: тобі не пощастило. ? Втратили щось, жалкуєте? — Та ні про що я не жалкую. Якщо стосунки втрачено, чого жалкувати? Справжні стосунки не втрачаються. Вони загартовуються, міцнішають, люди знаходять слова, якими можуть одне в одного або попросити пробачення, або перепросити за свою поведінку. Іноді достатньо тільки погляду... ? Але ті ваші партнери тепер зрозуміли, що це була не примха, не забаганка, не гра, що це було все серйозно? — Та я не спілкуюся з тими, хто не схотів зрозуміти. Я людина, яка вміє ставити крапки. ? Ціла сторінка життя: раз — і все? — Чому сторінка? Я б сказав — речення. Пісня — це сторінка. Музика — це сторінка. Пісня, музика, вчинок людини, до якого спонукала ця пісня, — оце життя. А в тому випадку... просто в житті так буває. Я з цього приводу не хочу писати, але в мене в голові крутиться недавно написаний вірш: «Теперь я знаю, как это бывает, когда живой живого забывает…». Спочатку я написав «живой живого убивает», але мені це слово не подобається, бо я знаю, що це таке... Ці люди повернуться. Вони десь у глибині душі себе коритимуть, ненавидітимуть. Якщо їм вистачить сили, вони прийдуть і перепросять. ? Ви одним махом пішли зі світу великих грошей. Ваше рішення піти не несло небезпеки для вас особисто? — У житті небезпечно навіть голитися лезом. Але ж ти голишся. Все в житті відносно, треба розуміти, що таке небезпечно, а що не небезпечно. Я нічого ні в кого не брав і, відповідно, нічого нікому не винен. ? Що ви зрозуміли, залишивши владу і бізнес? — У цьому світі ми можемо зробити дві доленосні речі. Це прийняти і подарувати любов. Усе інше — мирська метушня, яка поглинає, з’їдає і залишає нас такими ж, якими ми прийшли. Треба себе модернізувати. Ми до останнього зітхання себе модернізуємо. Ми до школи приходимо — вчимо мову, математику. В інституті щось інше, потім робота. З нас життя, за великим рахунком, зробило вчителів. Усе людство після певної планки — вчителі. Ми ж потім учимо дітей, даємо поради. А якщо ми вчителі, то повинні професійно опанувати свій фах, вкладати частинку своєї душі і серця. І не спаскудитися, тому що життя — полігамна штука, і іноді його краса колюча. Адже добре десь лежати на узбережжі Марокко, на власній яхті впиватися «Кристалом», забути про дітей, про близьких і все інше, спитися, втратити бізнес. Тому що жити хотілося красиво. Життя дає красу і дивиться, хто як грає. Перевірило, дало можливість і — раз, погасло. Тому не треба витрачати слів — треба навчати своєю поведінкою. Дивіться на мене, є щось хороше — беріть для себе. Я вважаю, що справжня творча людина — це людина, позбавлена власної свободи. Вона з ранку до вечора працює, шукає звук, шукає ноту, слово, закінчення, кому. Вона шукає. Це доволі серйозна робота, яка нічого не залишає. І, звичайно, одиниці таких людей, слава Господу Богу, здобувають визнання. Що далі? Люди, які тягнуться до них, чого вони хочуть? Вони хочуть марнославства, вони хочуть швидкої перемоги: «Прийдемо до нього, візьмемо пісню, заплатимо гроші, нас покажуть». І так весь шоу-бізнес улаштований. А повинно бути не так: зробив, показав, подарував людям, співайте хлопці, займайтеся.

  

Ідучи східцями наших днів до останнього зітхання, ми переборюємо сходинку за сходинкою. І на певному етапі зустрічаємо нову, схожу людину. Або людину, з якою цікаво, або вона шукає собі цікавого. Вона дає такі відповіді, які ми десь у підсвідомості знали, але боялися признатися самим собі. Так ось ці люди називаються ключниками. І ми теж із тобою для багатьох — ключники. З нами поспілкувався — і для себе відкрив якісь нові двері. Але що потім людина робить? Вона їх не тримає відчиненими. Я казав про заздрість, захланність. Ця людина зачиняє їх за собою і думає: «О, тепер я вже відбувся, я всього досяг, мені в цю кімнату вже не варто заходити. Я причинив двері за собою, зараз піду далі». Він розвертається, а тут — знову нова сходинка. Ключники чим відрізняються від простої людини? Вони не зачиняють дверей й не відчиняють їх. Їхні двері завжди відчинені.