Віва Хухуй!

У мене були плани. Під номером один був вдалий виступ за команду Харкова в шоу «Битва Українських Міст», яке зараз знімається в Аргентині. Взагалі звідти і пишу. Готель десь в центрі, номер 804, заходьте, якщо втомитесь по дорозі. Під номером два значилась купівля футбольної форми збірної Аргентини з номером 8 і з прізвищем Каніджа на спині. Під номером три була організація ретрансляції всіх аргентинських подій в власному ЖЖ з розрахунку двох розгорнутих повідомлень в день.

Крім того, по настійній вимозі редактора, я повинен був багато переписати в новій книзі, а також створити мінімум три, а бажано – п’ять пісень. З такою ціллю колега Фагот навіть взяв з собою дорожній синтезатор. Я дуже сподівався на те, що на пересадці в Римі до нього з цього приводу пристануть митники і прийдеться синтезатор підключити до динаміків. Я побачив це у мріях і навіть знав, яку мелодію Фагот має зіграти – «Мурку». Але італійські митники були занадто зайняті – їх відволікав я, обговорюючи шанси команди «Лаціо» в поточній першості країни.

Так ось, пісень я зробив, перетрубація розповідей зачекає (мені потрібно забрати зайве, а робити це жаль), а всі інші плани я більш менш проїхав. Але! Був ще і план номер ноль, який уявлявся мені головним і фантастично важко реалізуємим. Пояснюю: у мене є улюблений сайт за інтересами, який я багато років читаю в якості стрічки новин. Називається він ОБСИЛФ і краще мені тут не розшифровувати, що це означає. Хіба що натякну – остання «Ф» не про «Фокус», а про футбол. І під Новий Рік на цьому сайті обирають людину року.

Десь вночі, орієнтовно пролітаючи Сахару, я зрозумів, що повинен привезти із Аргентини приз для наступного конкурсу. І буде це футболка клубу «Хімназія Де Хухуй», чию назву часто можна зустріти в гостьовій вищезгаданої книги життя.

Я був на карнавалі, я ходив на місцевий футбол і аплодував аргентинському воротарю по імені Лукас Іщук. Я відвідав усі туристичні нички і всюди був посміховиськом. Продавці магнітиків на холодильник вибігали вслід за мною на вулицю, тицяли мені в спину пальцем і обзивали мене ніяк не словом «Хімназія». Щоб ви розуміли, це – місцевий аналог клубу «Темп Шепетівка», ось спробуйте на іспанській мові попросити таку футболку у бариг на Майдані і побуваєте в моїй шкурі.

Стоптані тапочки, загнаний насмерть мешканець Книги Рекордів Гінеса футболіст Олег Саленко, за сумісництвом знаючий іспанську мову. А футболки немає. В сумних снах під кондиціонером я плакав прямо на облізаючий від сонця ніс і писав повідомлення про те, як я не реалізував життєвий план номер ноль. А потім наступив третій день безперервних пошуків, ми з Фаготом зайшли всього лише в триста вісімнадцятий магазин футбольної атрибутики і сивий індіанець за прилавком задумався. Моє серце з останніх сил стримувало хвилювання аорти, руки трусились, а індіанець все думав і думав. Потім він задумливо погрузився в вішалку і, порившись в ній, витяг біло-блакитну футболку.

Я звалився в радісну непритомність, а Фагот поліз за фотоапаратом. Отямившись, я став на коліна і возславив усіх богів, які могли мати місце на підзвітній території. Сивий індіанець покликав колегу із підсобки, щоб той на власні очі зміг посміятися на ступідо, який готовий віддати багато песо за футболку «Хімназії». Ввійшовши в раж, я запитав, чи не було випадково в завозі на цьому тижні ще й фан-шарфика моєї улюбленої команди? Індіанці почали хрюкати від захоплення і... нарили мені шарф з надписом «Viva Jujuy». Хлопці, це був мій блейз оф глорі. Пробач, мамо, але коли в Вільнюсі в 89 році я знайшов тобі коричневий пластиковий тазик, який ставав поперек ванни, я радів менше. Мамочко, набагато менше.

Момент верховного щастя настає навіть тоді, коли я чіпаю рукою пакет з цими речами. Якщо я хочу відчути абсолютний кайф, то одразу після дотику пакета я нюхаю офіційний футбольний м’яч прийдешнього чемпіонату світу. В такій зв’язці ці штуки діють безвідказно.

За інших обставин я мабуть розповів би про парагвайського дідуся з українського міста Інтернасьональ, про австралійських сусідів якогось Олега, про жінку з Луганської області, про весілля п’ять днів як знайомих львів’ян, про хід страшної гри БУМ, чий продюсер зламав одну руку в шести місцях. Я би відполірував цю розповідь враженнями від сну на карнавалі і сусідах – олімпійських чемпіонах, які живуть буквально за стінкою, підлогою та стелею.

Але... По-перше, журнал не резиновий, якщо сильно зацікавились, погугліть і знайдете місце де я все це, причому детально, розписав. А, в-нульових, все це – дурні дрібниці в порівнянні з тим, що зараз я встану з дивану, візьму банку борщу (перше тут не практикують) і піду за кип’ятком. А по дорозі торкнусь пакету, в якому лежать футболка і шарф відомої вам команди.