За два дні до концерту Доля подарувала мені квиток на RHCP. І я навіть знаю, як її звали, цю Долю. А потім Доля (правда, вже більш загадкова) подарувала місця в автобусі і можливість переставити розклад на роботі.

Десь між Лубнами і Хоролом проїжджаємо повз такий майже хіпарський мікроавтобус. Чоловік 15 стоять-перекурюють; патлаті і в футболках із червоною зірочкою. О, думаю, свої люди! Хто б сумнівався, що «Мельниця» (концертна агенція) не пустить нас із фотоапаратами. Ганяли навіть за мильниці. За півгодини до початку очумілі меломани ховали техніку вже попід кущами біля стадіону. «Фотик я еще куплю, а на концерте могу и не побывать!» — заявила наша Маринка. Але ми не розгубилися і залишили камери поруч у Домі Кіно, а охоронець взяв із нас обіцянку до кінця вечора не курити і до весілля сексом не займатись. Накрило, коли тільки зайшли на стадіон. «Vaccines» рубали так, що мурашки пішли по тілу одразу. Було ще світло, трибуни ледве заповнювались, а перша фанка вже зачакловано плескала в такт британцям. Не так-то й важко завести першу фанку, — скажете ви. Але ці мужчини в джинсових жилєточках і з сексуальним акцентом тягли на окремий повноцінний концерт. Під «Kasabian» нам уже було тепло. В плані, ми вже заперлись в епіцентр без жодної надії видертись назовні й купити води чи пива, навіть з націнкою в 200 процентів (свій вклад в прибуток оргів також треба робити - Ред.). «Оооо, и вот начинается пиздец!» — каже Лєрка, тому що під «Fire» всі починають стрибати. А знаєте, що таке стрибати у натовпі? Це значить, або ти стрибаєш, або стрибають тебе. Хехе, мужчини в костюмах скелетів, чию музику я раніше не слухала, примусили додати парочку записів у плей-лист. А потім був найдовша перерва між виступами у світі. Може, тому що ми так хотіли побачити Їх. А може, банально бо було жарко і хотілося пити. «Я вже майже ненавиджу Перців» — каже хтось збоку, і я його розумію. Але потім вискочили ВОНИ. Вибігли, викотились, вистрибнули…Кіддіс у шаленому піджаку з довгими фалдами, синьоголовий Флі…Мені здається, ні на секунду вони не замовкали, не зупинялись і не переставали викручувати нас по повній. Це той концерт, з якого ти виходиш, ніби сам щойно віддався там на сцені. Фани кидались повітряними кульками, а потім людським морем поплив величезний надувний дельфін. І десь тут Флі заявив: «Kiev, you are the most fucking beautiful audience I’ve ever seen!». Хоча паршивий журналістський досвід примушує не довіряти таким-от зізнанням… «This is a good moment. Emotionally speaking. You and us speaking», — говорить Кіддіс і заводить «Otherside». О, вас, мабуть, цікавить, що ж вони грали? Я боялася, що буде забагато нового — але ні, в самий раз; була і музика дитинства: «Californication», «Dani California», «Suck My Kiss», «Can’t Stop»… Офігєнно було під «Under the Bridge». Було вже темно, і я випаково повернулась назад — а там весь Олімпійський сяє зірочками-мобільними. Це той момент, коли ти дістаєш запальничку, і нарешті відчуваєш, що не тільки група може дати тобі щось. А й ти, піщинка, хоч якось, хоч трошечки їм віддячуєш. Під якусь пісню на екрані заставками блимали щасливі українські мордочки, яких фотограф зловив на стадіоні ще за дня. На біс вийшли в футболках «Динамо», до яких примазався Приватбанк :) І то, як вийшли. Флі, наприклад, став з на руки і походив по українській сцені догори ногами. А потім був Кінець (ну той, що завжди тебе накриває, коли завершилось щось Велике). Величезна оранжева (у світлі ліхтарів) ріка щасливих розливалася хто в метро, а хто на афтепаті в «44». Ми ж зникли в нашу тютюнову ніч, щоб на ранок таємниче підморгувати на автовокзалі таким самим сонним тілам з яскравими браслетами на зап’ястях.