Чому про українську музику говорять лише на кухні

«Одного дня сидів удома та плював я у стелю…», - так починається одна наша пісня. Написана вона була під враженням від картингів та всіх телефекалій, які атакують нас прямо з екранів. До речі, те, що телебачення – зло-всєлєнскоє думати вже не доводиться. Я сам там працюю і тому знаю трошки кухню зсередини. Але менше з тим. Крім того, що я працюю, я ще й вчуся, щоправда на останньому курсі. І от тут нежданчік – диплом. Тема диплому повинна відповідати спеціальності, як це не дивно, оскільки писати про гендер, еко-тероризм та інформаційні приводи хотілося найменше тему обрав близьку – «Музична журналістика». На цьому можна було б поставити крапку, адже її, як такої не існує, але я нині духовно чистий (адже дотримуюся посту) а тому вирішив знак (те що я й справді жодного разу не зірвався на поїдання м’яса) знаменням Божим.

Про історію укрмузики писати не буду. Тут все ясно та і знайти в мережі можна. Але турбує мене інше. Ви, так-так, саме Ви, я до Вас звертаюся, коли читали нормальну рецензію на альбом українських виконавців? Нормальну рецензію зі всіма аналізами та аналітичними порівняннями? Так рецензію, яку пише не піар-менеджер гурту і розсилає по сайтам (з досвіду скажу, що музиканти іноді розсилають свої інтерв’ю з собою – і це повна жопа), а таку, пристойну? Гугл Вам допоможе, скажете Ви, а я Вам теж скажу – Гугл від слів «українська музика, рецензії» червоніє як буржуазна інтелігентна 45-річна краля, яка щойно втратила цнотливість. Нема там ні фіга. Якщо ще аналіз музичного продукту Океану Ельзи та Бум боксу знайти можна, то з іншими туго взагалі. І я не вважаю рецезією, коли пишуть «Полоджинський розчарував, Тартак застряг в 90-х», або «Скрябін облінився і римує тільки на дієслова», або «Скрипку більше турбують ордени та Франція, ніж Країна мрій». Все це, до речі, витримки з рецензій я навів, але боронь Боже Вам читати такі рецензії.

А проблема тут, власне, у музичних так-званих критиках та музичних так-званих споживачах. По-перше, людина яка пише рецензії має бути об’єктивною (банальне і попсове слово, але менше з тим) і у неї в плеєрі вся музика повинна змінюватися цілком хоча б раз на два місяці. Рецензії в нас такі гнилі виходять, бо рецензенти мають не ширший кругозір за музикантів, а претендують на звання містер-Троїцький. Люди ж, які більше слухають різної музики не можуть писати. А тому все що залишається більш музично освіченим – це розглагольствувати на кухні з друзями чому оце от – лайно, а оце от – невдала копія Пролінг стоунз і навіть лайном не може назватися.

Більше того, одна людина ніяк не може адекватно написати рецензію, адже все одно вона фанат окремої музики – джазу, репу чи року – неважливо, тому якщо якийсь хасла стягнув семпл Ніни Сімоне і навалив на нього речитативу, то ритм-секцію я (наприклад) ще можу пізнати, тобто місце, з якого вона крадена чи подібна (не секрет що нині мейнстрімові репери рівняються на Нептунів та Снуп-дога, а тому завжди є схожі ритмічні малюнки), але пісню Ніни Сімоне розпізнати я не зможу (хоча зможу, бо я її фанат) ). І от в нас виходить, люди які слухають тільки Океан Ельзи пишуть рецензії на Океан Ельзи і кінчають від проекту Вночі (де, до речі, в одній пісні контрабас дуже сильно подібний на бас з пісні гурту Нойвіль).

А тим часом в університетах не вчать писати а ні рецензії (бо хто ж може навчити?) а ні критичні статті. І тому в нас все обмежується словами «мені подобається», «звук щільний», «чіпляє» чи дуже свіжим виразом «це свіжа музика»… Отак от. На цьому поки що зупинюся, нічого не пропонуватиму і ні на кого не нарікатиму, але далі це все зроблю. З конкретними прикладами і конкретними публікаціями ;) Щасти.