Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша...

Весна... Дощ...

Дивовижна пора року, коли все оновлюється: і земля, і душа.

Але буває так, що минуле випливає з пам'яті. І я запитую себе: чому саме зараз? чому тепер? Саме час радіти, веселитися, насолоджуватися життям. Та на жаль не все відбувається так, як хочеться.

Знов і знов я іду по вулиці і зазираю у вічі людей, що щасливі... дійсно щасливі. У цю хвилину і у цю мить.

Що робить людей щасливими? Музика, яку вони слухають, їжа, яку вони їдять, люди, з якими спілкуються, чи просто це все вона?

Весна...

Можливо головне в тому, щоб вміти ловити ці миттєвості... Кожен день проживати ніби в останній раз.

Можливо я все ускладнюю.. Але ж це нормальне бажання бути поруч з тими людьми, яких ти любиш над усе на світі.

Навколо нас відбуваються мерзенні речі, але чи не зарано втрачати надію?...

Мені дуже шкода, що ми не цінуємо те, що маємо. Тільки втративши - розуміємо...

Давайте цінувати все... Починаючи з цієї секунди, з цієї хвилини. Зателефонуйте коханим, близьким людям... скажіть як сильно ви їх любите...

Запросіть друзів в кіно, послухайте шелест дощу...

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.

Ліна Костенко

Помічаймо люди не тільки те, що болить...

З любов'ю, Дівчина із іншого життя